Податок на дохід нерезидента, отриманий за договором відступлення права вимоги, може не сплачуватися

Ухвала ВАСУ, ЄДРСР, реєстр. № 68902527

Суть спору

Резидент України (далі – ТОВ) у жовтні 2012 року уклав договір позики з Компанією-1 – резидентом Об'єднаного Королівства. У лютому 2014 року між Компанією-1, ТОВ і Компанією-2 – резидентом Республіки Кіпр був укладений договір відступлення права вимоги. За цим договором Компанія-1 відступає Компанії-2 право вимоги від ТОВ зобов'язання зі сплати процентів за договором позики. ТОВ виплатило зазначені проценти Компанії-2, але при цьому не утримало податок на дохід нерезидента. Контролюючий орган при проведенні планової документальної виїзної перевірки ТОВ завважив, зокрема, що при виплаті процентів Компанії-2 ТОВ повинне було утримати з їх суми і сплатити до бюджету податок за ставкою 15 %, оскільки до початку перевірки ТОВ не подало документи, які підтверджують, що Компанія-2 є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу у вигляді таких процентів за договором позики. ТОВ не погодилося з висновками контролюючого органу і звернулося до суду з позовом про визнання незаконним і про анулювання відповідного податкового повідомлення-рішення (далі – ППР).

Висновки суду

ВАСУ, як і суди першої та апеляційної інстанцій, виніс рішення на користь ТОВ. Своє рішення суд мотивував тим, що з умов договору відступлення права вимоги не випливає, що Компанія-2 не є бенефіціарним (фактичним) отримувачем процентів за договором позики. У зв'язку із цим суд визнав висновки контролюючого органу необґрунтованими, а відповідне ППР – незаконним та анульованим.

Коментар

Згідно з пп. «а» пп. 141.4.1 ПК проценти за позикою, сплачені резидентом на користь нерезидента, уважаються доходом нерезидента із джерелом його походження з України. При виплаті такого доходу резидент зобов'язаний утримати з його суми податок за ставкою 15 %, якщо інше не передбачено положеннями міжнародного договору, укладеного Україною із країною резиденції нерезидента (пп. 141.4.2 ПК). Водночас резидент може скористатися положеннями такого міжнародного договору, тільки якщо нерезидент є (п. 103.2 ПК):

• бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) виплачуваного доходу;
• резидентом країни, з якою Україна уклала міжнародний договір. При цьому нерезидент повинен підтвердити свій статус, подавши резиденту України, що виплачує дохід, відповідну довідку та інші документи, установлені міжнародним договором (п. 103.4, 103.5 ПК).

Зазначимо, що діючими нормами ПК не передбачено подання нерезидентом довідки про те, що він є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) виплачуваного доходу. У п. 103.3 ПК зазначається тільки, що бенефіціарним власником уважається особа, яка має право на отримання доходу від резидента України. А крім того, вона не повинна бути агентом, посередником або номінальним (формальним) власником отриманого українського доходу.

Однак, як убачається з матеріалів справи, контролюючий орган завважив, що ТОВ не мало права скористатися нормами міжнародного договору з Республікою Кіпр, резидентом якої є Компанія-2, оскільки в ТОВ немає документів, які підтверджують, що Компанія-2 є бенефіціарним власником процентів, отриманих згідно з договором відступлення права вимоги.

Суд, у свою чергу, завважив таким документом сам договір, адже в ньому відсутні будь-які:

• зобов'язання щодо подальшого перерахування отриманого доходу (або його більшої частини) іншому нерезиденту;
• обмеження на самостійне визначення подальшої економічної долі зазначеного доходу.

Тому домагання контролюючого органу в частині сплати ТОВ до бюджету податку за ставкою 15 % від суми процентів, виплачених Компанії-2, визнано неправомірними.