Тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення зарплати є неконституційним

Більше за темою:

Індексація зарплати у грудні 2025 року

Якщо заборгованість із зарплати виплачується у грудні 2025 року

Велика палата Конституційного Суду України розглянула справу за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність ч. 1 ст. 233 КЗпП та ухвалила Рішення № 1-р/2025.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті.

Автор клопотання стверджував, що законодавець, обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб’єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано ч. 1 ст. 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист.

Дослідивши питання, порушені в конституційному поданні, Суд зазначив, що оспорюваний припис КЗпП у частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є таким, що не відповідає Конституції України.

Суд зазначив, що законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування, тощо. Законодавець має також враховувати надзвичайний характер правового режиму воєнного стану та пов’язані з ним об’єктивні перешкоди у доступі до правосуддя.

Хоча установлення часового обмеження для реалізації визначеного законом права особи є питанням розсуду законодавця, однак, лише за умови, що таке обмеження не порушує сутності права, установлене з легітимною метою та його досягають домірними засобами, воно є справедливим та об’єктивно виправданим, – йдеться у Рішенні.

Аналіз чинного трудового законодавства дає Суду підстави стверджувати, що законодавець пов’язав строк звернення до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, та не врахував специфіки правовідносин, що тривають. Так, працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у випадку систематичної невиплати винагороди чи періодичних затримок виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист.

Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.

Отже, Суд наголосив, що установлення тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих ст. 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить ч. 1 ст. 8, ч. 7 ст. 43, ч. 1 ст. 55 Конституції України.

Суд постановив, що ч. 1 ст. 233 КЗпП, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення.

«Судова влада України»