Відпустка без збереження зарплати: підстави та строки
Законом передбачено два види відпусток без збереження зарплати: ті, що надаються працівникам в обов’язковому порядку, і ті, що надаються за погодженням між роботодавцем і працівником.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 25 Закону від 15.11.96 р. № 504/96-ВР (далі – Закон № 504) відпустка без збереження зарплати за бажанням працівника надається в обов’язковому порядку пенсіонерам за віком та інвалідам III групи тривалістю до 30 календарних днів (далі – к. д.) щорічно.
Відпустку без збереження зарплати за згодою сторін передбачено ст. 26 Закону № 504. За сімейними обставинами та з інших причин працівник може оформити таку відпустку на строк, обумовлений угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 к. д. на рік. Тобто для отримання цієї відпустки одного тільки бажання працівника недостатньо, обов’язковою умовою є згода сторін. Працівник у заяві про надання відпустки має зазначити сімейні обставини чи інші причини її оформлення. Перелік таких причин чинним законодавством не встановлено, оскільки їх важливість залежить від конкретних обставин, які можуть виникнути в житті працівника. Тому остаточне рішення про надання зазначеної відпустки з урахуванням обставин приймає роботодавець.
Відпустка без збереження зарплати оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця, у якому наводяться підстави для її надання та тривалість.
Якщо працівник має право на таку відпустку за кількома підставами, то, використавши відпустку за однією підставою, він може взяти відпустку за іншою. Наприклад, пенсіонер, який працює, має право на щорічну відпустку без збереження зарплати в обов’язковому порядку тривалістю до 30 к. д. та за згодою з роботодавцем тривалістю не більше 15 к. д.
Слід зазначити, що відпустка без збереження зарплати, не використана в поточному році, не переноситься на наступний рік.
Коментарі до матеріалу