Визначення МПЗ щодо земельної ділянки в разі укладення договору сервітуту

Чи визначається платником податку на прибуток підприємств (власником або користувачем земельної ділянки) мінімальне податкове зобов’язання щодо земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні на підставі укладеного договору про встановлення земельного сервітуту, суперфіцію?

Відповідно до пп. 14.1.114² Податкового кодексу (далі – ПК) мінімальне податкове зобов’язання (далі – МПЗ) – мінімальна величина податкового зобов’язання із сплати податків, зборів, платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, пов’язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/або з власністю та/або користуванням (орендою, суборендою, емфітевзисом, постійним користуванням) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь, розрахована відповідно до ПК. Сума мінімальних податкових зобов’язань, визначених щодо кожної із земельних ділянок, право користування якими належить одній юридичній або фізичної особі, у тому числі фізособі-підприємцю, є загальним МПЗ.

Підпунктом 14.1.233 ПК визначено, що сільськогосподарські угіддя – це рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги.

Несільськогосподарські угіддя – господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо (пп. 14.1.123 ПК).

До земель сільськогосподарського призначення у відповідності до ч. 2 ст. 22 Земельного кодексу (далі – ЗК) належать сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя.

Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ч. 1 ст. 98 ЗК).

Власники та користувачі земельних ділянок усіх форм власності, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення, зобов’язані надавати право сервітуту для забезпечення проходу (проїзду) іншим власникам та користувачам земельних ділянок до належної їм на відповідному праві земельної ділянки (абзац другий ч. 6 ст. 37¹ ЗК).

Частиною 1 ст. 102¹ ЗК встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 102¹ ЗК (ч. 2 ст. 102¹ ЗК).

Ураховуючи вищенаведене, у платника податку на прибуток – користувача земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні такого платника на підставі договору про встановлення земельного сервітуту (права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (сільськогосподарських угідь)) або суперфіцію (право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення для забудови) не виникає обов’язку визначати МПЗ щодо таких земельних ділянок.

Юридичною особою (платником податку на прибуток) – власником земельних ділянок, які знаходяться в користуванні інших осіб на підставі укладеного договору про встановлення земельного сервітуту, суперфіцію, визначається МПЗ щодо тих земельних ділянок, які належать до сільськогосподарських угідь.

Якщо земельні ділянки належать до несільськогосподарські угідь, то МПЗ не визначається.

ЗІР, категорія 102.25

Приєднуйтесь до Uteka у Telegramm