Правила формування виробничої собівартості продукції

Облік у виробництві: правильний розрахунок собівартості – ефективні управлінські рішення

У консультації розглянемо складові собівартості готової продукції, класифікацію витрат за способом включення до собівартості продукції, методи та способи калькулювання.

Чим керуватися

Основні моменти, пов’язані з калькулюванням і визначенням собівартості готової продукції, викладено в НП(С)БО 16. Виробничі підприємства під час розрахунку собівартості також користуються Методрекомендаціями, затвердженими наказом Мінпромполітики від 09.07.07 р. № 373 (далі - Методрекомендації № 373).

Крім того, є аналогічні галузеві Методрекомендації, зокрема затверджені наказом Мінтрансу від 05.02.01 р. № 65, Мінрегіонбуду від 31.12.10 р. № 573 та ін.

Складові виробничої собівартості продукції

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлює підприємство (п. 11 НП(С)БО 16). Водночас під час підготовки калькуляції підприємство повинне керуватися нормами НП(С)БО 16, орієнтуючись у тому числі на наведений у цьому стандарті загальний склад витрат, що входять до собівартості продукції (див. таблицю).

За способом включення до собівартості витрати на виробництво діляться на два види:

• прямі — витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом (п. 4 НП(С)БО 16);
• накладні (непрямі) – витрати, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом.

Складові виробничої собівартості продукції

Важливо! Виробничу собівартість продукції зменшують на справедливу вартість супутньої продукції, яка реалізується, і вартість супутньої продукції в оцінці можливого її використання на самому підприємстві (п. 11 НП(С)БО 16).

Методи та способи калькулювання

Залежно від характеру виробництва застосовують 7 способів калькулювання собівартості одиниці продукції (п. 604 Методрекомендацій № 373).

1. Спосіб розрахунку за прямими ознаками

Суму витрат на виготовлення виробу за статтями калькуляції ділять на кількість виготовлених виробів. При цьому з витрат виключають залишки незавершеного виробництва.

Застосовують для обліку витрат за процесами або у виробництвах під час виготовлення одного виду продукції, а також для обліку виробничих витрат за деталями, виробами або замовленнями. Може виступати не самостійним способом, а складовою частиною комбінованого способу калькулювання.

2. Спосіб підсумовування витрат

Собівартість одиниці продукції визначають шляхом підсумовування витрат за окремими частинами виробу. Різновид цього способу – визначення собівартості одиниці продукції, якщо облік витрат ведеться за виробами, з розбивкою за цехами або процесами (попередільним (попроцесним) методом).

Застосовують у галузях промисловості, де за об’єкт калькулювання приймають машинокомплект або технологічний комплект. Може застосовуватися як самостійний спосіб або разом з іншими способами.

3. Спосіб виключення витрат

Із загальної суми витрат на виробництво виключають собівартість попутної продукції. Отримана величина вважається собівартістю основного продукту.

Цей спосіб рекомендують застосовувати тільки в тих випадках, коли можна достовірно визначити основну та попутну продукцію й коли вартість попутної продукції стосовно загальної суми витрат незначна.

4. Коефіцієнтний спосіб

Використовують два варіанти:

• варіант 1 – усі продукти з урахуванням коефіцієнтів переводять в умовні одиниці, визначають їхню собівартість, а потім калькулюють собівартість одиниці кожного продукту;
• варіант 2 – визначають коефіцієнти для розподілу витрат за кожною статтею калькуляції. У цьому випадку собівартість виготовленої продукції розраховують не тільки в цілому, але й за статтями калькуляції.

Спосіб застосовують для розрахунку собівартості одночасно отриманих декількох продуктів. У ньому немає недоліків, властивих способу виключення витрат, оскільки калькулюється собівартість усіх отриманих продуктів. Але таке калькулювання може бути достовірним, тільки якщо співвідношення коефіцієнтів відображає дійсне співвідношення витрат.

5. Пропорційний (індексний) спосіб

У випадку застосування цього способу собівартість сукупного випуску продуктів розподіляють між продуктами пропорційно до якоїсь бази, а собівартість одиниці продукції розраховують за кожним видом прямим способом. Під час розподілу витрат за калькуляційними статтями розраховують:

• або процентні відношення фактичних витрат до обраної бази;
• або індекси цих витрат, тому пропорційний спосіб частіше називається індексним. Розподіл зазвичай проводять пропорційно до планової собівартості виробів. Для визначення фактичної собівартості випуск виробів оцінюють за плановою собівартістю. Суму фактичних витрат ділять на планову собівартість усього випуску виробів, розраховують індекс витрат і шляхом множення цього індексу на планову собівартість випуску кожного виробу визначають фактичну собівартість кожного виробу.

Спосіб поширений як у комплексних, так і в спеціалізованих виробництвах, де виготовляють одночасно кілька видів продукції. Цей спосіб найбільш прийнятний у виробництвах пов’язаних продуктів, коли в одному технологічному циклі одночасно отримують кілька видів продукції, а попутна відсутня. Такий варіант калькулювання рекомендують застосовувати в промисловості будівельних матеріалів, шинній, гумовотехнічній, деревообробній, машинобудуванні і т. п.

6. Комбінований спосіб

Використовують два основних види комбінування способів калькулювання:

• комбінування, викликане необхідністю складання двох калькуляцій (групові та сортові, проміжні та кінцеві);
• комбінування, викликане технологією виробництва.

Шляхом прямого розподілу витрат розраховують групову калькуляцію всього виробництва, а потім іншими способами визначають собівартість кожного виробу.

Застосовують за одночасного виробництва декількох видів однорідної продукції. Шляхом розподілу витрат пропорційно до планової або нормативної собівартості складають сортові калькуляції.

До відома: у нафтопереробній промисловості комбінують спосіб виключення витрат із пропорційним. У спиртовому виробництві, деяких виробництвах хімічної промисловості застосовують спосіб виключення витрат разом із прямим розрахунком.

7. Нормативний спосіб

Попередньо складають калькуляції нормативної собівартості виробів на основі діючих норм і технологічного процесу. Застосовують два основних варіанти:

• варіант 1 – собівартість розраховують шляхом розподілу суми відхилень від норм і суми відхилень від зміни норм на кількість виготовлених виробів і додавання частини цих відхилень до нормативної собівартості одиниці продукції. Застосовують під час калькулювання одного виду продукції;
• варіант 2 – визначають відсоток (індекс) відхилень від норм і від зміни норм. До нормативної собівартості одиниці виробу додають відхилення від норм і відхилення від зміни норм відповідно до розрахованих індексів. Застосовують у зведеному обліку, який ведуть за групами однорідних виробів.

Може використовуватися в різних галузях промисловості.

Методи калькулювання

Існує кілька методів калькулювання. Зупинимося докладніше на тих, які використовують найчастіше.

Позамовний метод

Об’єктом калькулювання є виробниче замовлення, яке відкривається на виріб (невелику групу виробів) або частину виробу, окрему роботу або послугу. Під час використання цього методу всі прямі витрати враховують у розрізі встановлених статей калькуляції за окремими виробничими замовленнями. Інші витрати відображають за місцями їх виникнення та включають до собівартості окремих замовлень відповідно до встановленої бази (ставки) розподілу.

Для застосування цього методу повинна виконуватися одна з таких умов (п. 514 Методрекомендацій № 373):

• кожний зразок або партія ідентичних зразків готової продукції легко відділяється відповідно від інших зразків або інших партій зразків готової продукції;
• кожний зразок або партія ідентичних зразків готової продукції виконується за технічним замовленням або за завданням замовника з визначенням у них кількості продукції (виробів);
• випускається відносно невелика кількість продукції;
• виготовлення кожного зразка або партії ідентичних зразків готової продукції вимагає значних витрат.

У позамовному методі кожному замовленню присвоюється свій окремий номер (шифр), який указують у всіх первинних документах за цим замовленням. На кожне замовлення відкривають картку аналітичного обліку витрат, де вказуються: найменування, тип і якість виробу, замовник і строк виконання замовлення, цехи-виконавці, планова собівартість. Дані в цій картці повинні повністю збігатися з даними первинних документів. Ці дані відображають на рахунку 23 «Виробництво» до закінчення робіт за цим замовленням (п. 514 Методрекомендацій № 373).

Фактичну собівартість одиниці виробів або робіт визначають після виконання замовлення шляхом розподілу суми виробничих витрат на кількість виготовленої за цим замовленням продукції (виробів).

Попередільний метод

Метод використовують у тому випадку, коли витрати виробництва не можуть бути повністю віднесені до окремого замовлення (роботи) або до деяких із них (облік за окремими замовленнями (роботами) не ведеться, а ведеться тільки за виробництвом у цілому).

При цьому об’єктом калькулювання є переділи, а всередині переділів — певні види продукції, об’єднані в калькуляційні групи за принципом однорідності основних матеріалів і складності їх оброблення.

Переділ – це закінчена частина технологічного процесу або сукупність виробничих операцій, у результаті яких із сировини та матеріалів виходить проміжний продукт (напівфабрикат), а з напівфабрикату — виріб, готовий до використання або продажу.

У цьому методі, як правило, застосовують напівфабрикатний варіант зведеного обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. При цьому витрати на виробництво враховують у кожному цеху (переділі, фазі, стадії), включаючи собівартість напівфабрикатів, виготовлених у попередньому цеху. Собівартість продукції, випущеної кожним наступним цехом, складається з вироблених ним витрат і собівартості напівфабрикатів (п. 522 Методрекомендацій № 373).

Калькуляції собівартості продукції (напівфабрикатів) при попередільному методі складають на основі даних, отриманих за переділами. Калькуляція останнього переділу є калькуляцією собівартості готової продукції.

Фактичну собівартість одиниці продукції переділу визначають щомісяця шляхом розподілу накопиченої за певний період або за час виконання процесу (переділу) суми витрат на кількість одиниць продукції, виготовленої за розглянутий період або в розглянутому процесі (переділі).

Різновидом цього методу є однопередільний (або простий) метод. Зокрема, цей метод використовують підприємства, які випускають один або кілька видів продукції, з коротким циклом виробництва, де немає залишків незавершеного виробництва або їх небагато.

Суть цього методу обліку витрат на виробництво полягає в тому, що шляхом розподілу вартості всіх виробничих витрат (прямих і непрямих), які були понесені протягом звітного періоду, на загальну кількість (загальний випуск) готової продукції, виготовленої протягом цього періоду, визначають вартість одиниці продукції.

Якщо одночасно виробляється кілька видів продукції, а витрати на кожний вид окремо враховувати неможливо, їхній облік ведеться за виробництвом у цілому, а собівартість одиниці продукції визначають шляхом розподілу фактичних витрат пропорційно до планової собівартості.

Попроцесний метод

Метод є різновидом однопередільного методу калькулювання собівартості. Об’єктом калькулювання в ньому виступає окремий процес.

Прямі та непрямі затрати враховують за статтями калькуляції на весь випуск продукції. Загальну собівартість продукції визначають шляхом додавання до загальної суми витрат попередніх підрозділів витрат наступного підрозділу. При цьому виробничу собівартість одиниці продукції визначають розподілом загальної суми виробничих витрат за певний проміжок часу на кількість одиниць готової продукції, вироблених за цей же проміжок часу.

Нормативний метод

Метод передбачає складання нормативної калькуляції собівартості для обліку затрат і калькулювання собівартості за кожним видом виробу.

У нормативній калькуляції визначають собівартість одиниці продукції (робіт, послуг) за статтями затрат у грошовому вираженні на підставі діючих технічно обґрунтованих норм витрати матеріальних і трудових ресурсів.

Усі норми відображають у техніко-нормативних картках у натуральному вимірі на одиницю продукції та використовують для безпосереднього відпуску сировини та матеріалів на виробничі потреби (п. 530 Методрекомендацій № 373).

Цей метод включає (п. 527 Методрекомендацій № 373):

• поточний облік витрат окремо за діючими нормами та облік відхилень від норм, виявлення місць, причин і винуватців відхилень. Досягається шляхом щоденного документування основних витрат за їхніми видами;
• системний облік зміни самих норм;
• складання та періодичне коригування нормативних калькуляцій, які ґрунтуються на діючих нормах витрат;
• визначення фактичної собівартості випущеної продукції як алгебраїчної суми її нормативної вартості, відхилень від норм і змін самих норм.

Як бачимо, вибір методів і способів калькулювання собівартості готової продукції досить широкий. Водночас кожне підприємство обирає той метод, який найбільш прийнятний для конкретних умов виробництва.