Роботодавець зобов’язаний виплачувати середній заробіток працівнику, призваному на строкову військову службу
Суть спору
Орган Держпраці провів інспекційне відвідування ТОВ на підставі звернення фізособи. У ході цього відвідування було виявлено допущене ТОВ порушення трудового законодавства: працівнику, який був призваний на строкову військову службу, не виплачувався середній заробіток за час його знаходження на службі, як це передбачено ч. 3 ст. 119 КЗпП. Орган Держпраці видав припис про усунення цього порушення, але ТОВ не виконало його. Тоді на ТОВ був накладений штраф на підставі ст. 265 КЗпП у розмірі 32 000 грн.
ТОВ не погодилося з таким рішенням й оскаржило постанову до адміністративного суду. Свою позицію позивач обґрунтовував насамперед тим, що, на його думку, працівник був призваний на строкову військову службу на загальних підставах і не проходив службу на умовах мобілізації в особливий період. Отже, працівник не має права на збереження середнього заробітку згідно з ч. 3 ст. 119 КЗпП.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Тоді ТОВ подало касаційну скаргу до Верховного Суду.
Висновки суду
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги та залишив чинним рішення судів першої та апеляційної інстанцій (Постанова Верховного Суду від 11.03.20 р., ЄДРСР, реєстр. № 88124756).
Коментар
Гарантії для працівників, призваних на військову службу, установлені ст. 119 КЗпП. Так, ч. 3 цієї статті передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу та за призовом під час мобілізації в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у т. ч. шляхом укладення нового контракту, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності та у фізосіб-підприємців, у яких вони працювали на момент призову.
Загальні принципи проходження військової служби в Україні визначені Законами від 25.03.92 р. № 2232-XII (далі - Закон № 2232), від 06.12.91 р. № 1932-XII і від 21.10.93 р. № 3543-ХІІ, а також Положенням, затвердженим Указом Президента від 10.12.08 р. № 1153/2008. Цими нормативно-правовими актами встановлено пільги та гарантії працівникам, призваним на військову службу.
Спір між органом Держпраці та роботодавцем (ТОВ) виник через різне трактування норм діючого законодавства про збереження за працівником, призваним на військову службу, середнього заробітку на весь час його служби. Аргументи, які висував позивач у суді, не були прийняті судами всіх інстанцій. А позиція Верховного Суду ґрунтувалася насамперед на такому:
- листом від 01.10.15 р. № 322/2/8417 Міністерство оборони повідомило, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента від 17.03.14 р. № 303/2014 і триває дотепер, а скасують його окремим Указом Президента «Про демобілізацію» після стабілізації ситуації на сході України;
- підставою для надання працівнику гарантій, установлених ч. 2 ст. 39 Закону № 2232 і ч. 3 ст. 119 КЗпП, є повістка військового комісаріату про призов працівника на військову службу, починаючи з березня 2017 року. Винятків для позбавлення працівника, призваного на військову службу за мобілізацією на особливий період, гарантій, установлених ст. 119 КЗпП, законодавством не передбачено;
- на час розгляду справи Указу про оголошення демобілізації мобілізованих Президентом не видано, тому Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зараз в Україні діє особливий період, тому на працівника поширюються гарантії, надані ч. 2 ст. 39 Закону № 2232 і ч. 3 ст. 119 КЗпП.
Дану позицію суду роботодавцям слід ураховувати та виконувати вимоги ч. 3 ст. 119 КЗпП про виплату працівнику середнього заробітку за весь час його служби.
Коментарі до матеріалу