Обов’язок оплатити отриманий товар виникає у покупця незалежно від виставляння постачальником рахунка-фактури

Сторони спору

Позивач – ТОВ-1, відповідач – ТОВ-2.

Обставини справи

Між двома госптовариствами був укладений договір постачання, за умовами якого ТОВ-1 (постачальник) зобов’язалося поставити товар ТОВ-2 (покупець). Постачальник свої зобов’язання за договором виконав і в передбачені строки товар поставив. Покупець же товар не оплатив, мотивуючи це тим, що в договорі було зазначено: «Оплата повинна бути проведена протягом двох банківських днів з моменту виставляння рахунка-фактури», а рахунок не був виставлений. Постачальник звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з покупця суми основного боргу за товар, а також суми пені та 3 % річних. Суд у задоволенні позову відмовив, це рішення було залишене в силі судом апеляційної інстанції. Рішення судів були аргументовані тим, що доказів виставляння покупцеві рахунка-фактури позивач не надав, тому у відповідача не виникли зобов’язання оплатити товар, а значить, поданий позов є передчасним. Тоді позивач подав касаційну скаргу до ВСУ.

Позиції сторін

Позивач. Уважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що строк оплати за договором ще не настав, є помилковими, оскільки постачальник направляв відповідачеві вимогу оплатити товар у претензії, яка залишилася без відповіді. А відсутність рахунка-фактури не звільняє покупця від обов’язку оплатити отриманий товар. Адже рахунок за своєю природою є документом, який містить тільки платіжні реквізити і не відповідає ознакам первинного документа. А платіжні реквізити постачальника зазначені безпосередньо в договорі постачання.

Відповідач. Просить суд відмовити в задоволенні касаційної скарги і залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції. Уважає, що висновки судів обґрунтовані, оскільки у нього не виник обов’язок оплатити поставлений товар через відсутність рахунка-фактури.

На чиєму боці суд

ВСУ прийняв доводи позивача і скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу відправив на новий розгляд (постанова ВСУ від 02.07.19 р., ЄДРСР, реєстр. № 82772763).

Аргументи суду

1. Аналіз приписів ст. 655 та ч. 1 ст. 697 ЦК дозволяє зробити висновок, що обов’язком продавця є передача товару у власність покупцеві, який, у свою чергу, зобов’язується оплатити товар. Правовідносини купівлі-продажу передбачають перехід права власності на товар від продавця до покупця у момент передачі товару покупцеві; при цьому законодавець дозволяє зберігати товар за продавцем до оплати товару покупцем або до настання інших обставин, про які сторони домовилися при укладенні договору купівлі-продажу.
2. Зі змісту пункту договору постачання випливає, що право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту підписання представниками сторін видаткової накладної, що засвідчує факт передачі товару. Отже, сторони спору узгодили перехід права власності на поставлений позивачем товар до відповідача-покупця у момент прийняття ним товару від позивача-постачальника. Перехід права власності вимагає від відповідача подальших дій – він зобов’язаний оплатити вартість поставленого йому товару.
3. Обов’язок відповідача-покупця оплатити вартість поставленого йому позивачем товару виникає через закон (ч. 1 ст. 265 ГК, ст. 655, 692, 712 ЦК) і не залежить від факту виставляння позивачем-постачальником рахунка-фактури. Такий висновок узгоджується з правовою позицією ВСУ про те, що невиставляння рахунка-фактури не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 ЦК і не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК, а відсутність рахунка-фактури не звільняє покупця від обов’язку оплатити поставлений йому товар.

Висновок

Будьте уважні при складанні господарських договорів, а потім і при їх виконанні. Цей спір виник, тому що договір постачання містив умову про оплату після виставляння постачальником рахунка-фактури. Ця умова не була виконана постачальником, і покупець, який не оспорював факту постачання товару, визнав за можливе не платити за договором до отримання рахунка-фактури від постачальника. У цьому спорі ВСУ став на бік постачальника, виходячи з норми закону. Проте подібного спору можна було б уникнути, якби постачальник уважніше вивчив зміст господарського договору.