Допоміжне виробництво: особливості калькулювання собівартості

Облік витрат на виробництво продукції

Допоміжне виробництво – атрибут великих підприємств, які мають розгалужену систему обліку витрат на продукцію та калькулювання собівартості продукції. Такий облік має нюанси й залежить від багатьох факторів. У консультації розглянемо, що відноситься до допоміжного виробництва, які існують методи та бази розподілу витрат, як ураховуються витрати в різних цехах.

Визначення допоміжного виробництва міститься в Методрекомендаціях № 373. Допоміжне виробництво – це свого роду антипод основного. До основного виробництва відносять виробництва, цехи, дільниці, які беруть особисту участь у виготовленні продукції (п. 7 Методрекомендацій № 373). А от допоміжне виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва: виконання робіт із ремонту основних засобів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту обладнання, різними видами енергії (парою, холодом), тарою, надання транспортних та інших послуг.

До допоміжного виробництва відносяться:

• ремонтні цехи;
• енергетичні цехи;
• паросилове господарство;
• компресорні підрозділи;
• тарні підрозділи;
• транспортні підрозділи;
• інші підрозділи.

Основи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) будь-яких виробництв (у т. ч. і допоміжних) визначає П(С)БО 16. Однак специфіка калькулювання собівартості в цьому нормативному документі не описана. Із цього приводу в п. 11 П(С)БО 16 лаконічно сказано, що перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством.