Головні тези статті:
Втрата маси зерна у процесі його зберігання є закономірним явищем. Причиною цього є сорбційні процеси, зменшення сухих речовин у процесі дихання зерна, розпил у результаті переміщення зернових мас у зерносховищі тощо. З технологічного погляду такі втрати зерна є природним убутком.
За загальним порядком для списання природних втрат слід керуватися галузевими нормативно-правовими актами, оскільки Податковий кодекс (далі – ПК) не передбачає самостійного визначення суб’єктами господарювання норм природних втрат зерна.
Однак із кінця 2016 року більшість спеціалістів та фахових видань з бухобліку вважали проблему з нормативами убутку зерна нерозв’язаною, оскільки єдиний документ, який установлював такі нормативи для сільгосппідприємств, – наказ Мінхлібопродуктів СРСР від 28.01.86 р. № 23 (далі – Наказ № 23) – відповідно до постанови КМУ від 23.11.16 р. № 1066 було скасовано.
Однак ми ще раніше (див. «Норми природного убутку зерна при зберіганні: проект від Мінагрополітики») акцентували увагу читачів, що за своєю сутністю Наказ № 23 як такий не затверджував нормативів убутку зерна, а лише містив вказівку міністрам хлібопродуктів СРСР, начальникам головних управлінь і відділів Мінхлібопродуктів СРСР тощо прийняти до керівництва та виконання Норми природних втрат зерна, продуктів його переробки, насіння трав, кормів трав’яних, штучно висушених, і насіння олійних культур при зберіганні на підприємствах системи Міністерства хлібопродуктів СРСР, затверджені постановою Держпостачу СРСР від 07.01.86 р. № 4 (далі – Норми № 4), що є чинною й досі (про це, зокрема, свідчить статус документа на офіційному веб-порталі ВРУ. А тому СГ мали право керуватися цими «давніми» нормами до прийняття відповідного «сучасного» акта, який би регулював процес нормування природних втрат під час зберігання зерна.