За призовниками на рік зберігається місце роботи і середній заробіток

Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій і пільг для громадян України, призваних на строкову військову службу.

Саме цей Закон визначає гарантії збереження за призовником його робочого місця і середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.

Таке рішення прийняв 11 квітня 2018 Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Армапром» до Управління Держпраці про скасування рішення.

Суд зазначив, що вирішуючи питання про звільнення громадянина від займаної посади в зв'язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватися частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», який закріплює збереження за призовником займаної посади і середньомісячного заробітку протягом одного року, а не пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 квітня 2018 року

Київ

справа №816/1155/16

провадження №К/9901/9222/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу №   816/1155/16 за позовом Публічного акціонерного товариства «Армапром» (далі також - ПАТ «Армапром») до Управління Держпраці у Полтавській області про скасування рішення, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ПАТ «Армапром» на постанову Полтавського окружного адміністративного суду прийняту 01 вересня 2016 року у складі судді Удовіченка С.О., та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду постановлену 24 жовтня 2016 року в складі колегії суддів: головуючого - Старостіна В.В., суддів:Бегунца А.О., Рєзнікової Г.І.,

в с т а н о в и в :

У липні 2016 року ПАТ «Армапром»(далі також - позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Управління Держпраці у Полтавській області, в якому просило:

скасувати акт перевірки №16-05-204/418 від 06 червня 2016 року та виданий на підставі нього припис №16-05-204/369 від 06 червня 2016 року з підстав невірного тлумачення та застосування відповідного законодавства головним державним інспектором управління Держпраці у Полтавській області, а саме статті 119 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України), при визначенні правопорушення.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що підприємством не було допущено порушення трудового законодавства, зафіксованих вказаним актом.

При звільненні гр. ОСОБА_3 15 травня 2015 року у зв'язку з призовом на строкову військову службу підприємство діяло у відповідності до п. 3 частини першої статті 36 КЗпП України. Станом на час звільнення вищевказаного працівника пільги та гарантії працівників призваних на строкову військову службу надавалися виключно на проходження військової служби або альтернативної служби та передбачалися Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу», а не Кодексом законів про працю України. Таке право виникло у осіб, які перебували у трудових відносинах з підприємством та призвані на строкову військову службу тільки після опублікування змін до трудового законодавства в офіційних виданнях України.

Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 1 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

У касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій були винесені з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають обставинам справи, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача надав заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки скаржник не наводить належних підстав для того, щоб вважати, що суди першої таапеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів без змін.

Касаційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - КАС України) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З матеріалів справи вбачається, що 16 травня 2016 року до Управління Держпраці у Полтавській області надійшла скарга гр. ОСОБА_3, військовослужбовця строкової служби ВЧ № 3066, про вжиття в межах компетенції заходів по поновленню його порушених прав, поновлення на роботі, виплаті середнього заробітку та по притягненню винних осіб до відповідальності.

Листом від 25 травня 2016 року №5744/4/4.2-ДП-16 Державною службою України з питань праці надано згоду на проведення позапланової перевірки ПАТ «Армапром».

У період з 02 червня 2016 року по 06 червня 2016 року Управлінням Держпраці у Полтавській області на підставі направлення на перевірку від 26 травня 2016 року №612 та відповідно до наказу від 26 травня 2016 року №    74П проведено позапланову перевірку ПАТ «Армапром» щодо відповідності вимогам законодавства про працю у зв'язку з надходженням заяви ОСОБА_3 та листа Держпраці України.

Суди встановили, що гр. ОСОБА_3 був прийнятий токарем 2 розряду МСЦ № 9 до ПАТ «Армапром» 01 грудня 2014 року.

12 травня 2015 року гр. ОСОБА_3 подана заява про звільнення його з 15 травня 2015 року у зв'язку із призовом на строкову військову службу.

Наказом ПАТ «Армапром» №59/к від 15 травня 2015 рокуФедоренка В.О. звільнено з посади на підставі п. 3 статті 36 КЗпП України 15 травня 2015 року без збереження місця роботи та середнього заробітку.

За результатами проведеної перевірки складений акт від 06 червня 2016 року № 16-05-204/418, яким встановлено порушення статті 119 КЗпПУкраїни.

У зв'язку із встановленням в ході перевірки порушень вимог законодавства про працю, Управлінням Держпраці у Полтавській області 06 червня 2016 року винесено припис №16-05-204/369, яким позивача зобов'язано усунути порушення вимог статті 119 КЗпП України та в подальшому неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства України.

ПАТ «Армапром»оскаржило зазначений акт перевірки та припис.

У скарзі позивач вказує про незгоду із висновками акту від 06 червня 2016 року № 16-05-204/418 та виданого на підставі нього припису №16-05-204/369 від 06 червня 2016 року з підстав невірного тлумачення та застосування законодавства головним державним інспектором управління Держпраці у Полтавській області.

За наслідками розгляду скарги на акт перевірки та припис, Управлінням Держпраці у Полтавській області висновки акту перевірки залишені без змін та зазначено про відсутність підстав для скасування припису від 06 червня 2016 року №16-05-204/418-369.

Із даними актом перевірки №16-05-204/418 від 06 червня 2016 року та виданим на підставі нього приписом №16-05-204/369 від 06 червня 2016 року позивач не погодився та оскаржив їх до суду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції виходив з того, що  вирішуючи питання про звільнення гр. ОСОБА_3 з займаної посади у зв'язку з призовом на строкову військову службу, відповідач повинен був  керуватись частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»,  який передбачав збереження за позивачем займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не п.3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанції та зазначає наступне.

Відповідно до статті 17КАС України (в її редакції чинній на час  виникнення спірних правовідносин, та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), яка повністю кореспондується зі статтею 19 КАС України в редакції яка є чинною, предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства є не будь-які рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а лише ті, що породжують права та обов'язки учасників спірних відносин.

Разом з тим, згідно з правовою позицією викладеною у постанові Верховного суду України від 10 вересня 2013 року № 21-237а13, акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

З матеріалів справи вбачається, що 06 червня 2016 року головним державним інспектором відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів управління Держпраці у Полтавській області Тимченко Д.М. проведено позапланову перевірку ПАТ «Армапром» щодо додержання законодавства про працю.

Судами встановлено, що відповідно до направлення на проведення перевірки суб'єкта господарювання, позапланова перевірка позивача здійснювалась на підставі заяви гр. ОСОБА_3 № 16-ф524/01 від 16 травня 2016 року та листа Держпраці України від 25 травня 2016 року №5744/4/4.2-ДП-16.

Згідно з п.7 Порядку проведення перевірок посадовими особами Державної інспекції України з питань праці та її територіальних органів, затвердженого наказом Мінсоцполітики від 02 липня 2012 року № 390, за результатами перевірки складається акт перевірки. У разі виявлення порушень законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування вносяться приписи про усунення виявлених порушень, вживаються заходи щодо притягнення до відповідальності винних осіб згідно із вимогами чинного законодавства.

Отже, оформлення результатів перевірки актом з викладенням фактів порушення позивачем положень законодавства про працю, встановлених під час здійснення такої перевірки, відноситься до повноважень контролюючого органу.

Тому, колегія суддів Верховного Суду, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що акт перевірки та викладені в ньому факти та висновки не є рішеннями суб'єкта владних повноважень, що породжують для позивача певні правові наслідки. Акт перевірки є виключно носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом під час проведення перевірки порушення суб'єктами господарювання вимог законодавства про працю, обов'язковим документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу. Контролюючий орган не позбавлений права викладати в акті перевірки висновки щодо зафіксованих обставин, та в подальшому, у разі виникнення спору щодо вчинення ним дій та рішень, що приймаються на підставі такого акту, обґрунтувати ними власну позицію щодо наявності певних порушень, допущених платником податку.

Отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що позовні вимоги у частині скасування акта перевірки №16-05-204/418 від 06 червня 2016 року з підстав невірного тлумачення та застосування відповідного законодавства головним державним інспектором управління Держпраці у Полтавській області, а саме статті 119 Кодексу законів про працю України, при визначенні правопорушення, задоволенню не підлягають.

Вірними є висновки судів попередніх інстанцій і щодо відмови у задоволенні позовних вимог в частині  оскарження припису №16-05-204/369 від 06 червня 2016 року, виходячи з наступного.

Відповідно до частин першої та другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»  (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 08 лютого 2015 року), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно до абз. 2 п. 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп 99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за працівником, призваним на строкову військову службу, але не більше одного року, зберігається місце роботи та середній заробіток.

Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків закріплені статтею 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 119 КЗпП України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «;Про альтернативну (невійськову) службу», «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.

Гарантії, визначені у частинах третій та четвертій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу зберігаються: місце роботи та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, в яких вони працювали на час призову.

Виходячи із встановлених обставин та наведених норм законодавства України, у позивача були відсутні правові підстави для звільнення гр.    ОСОБА_3 у зв'язку з призовом на строкову військову службу.

Посилання позивача на п. 3 статті 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову гр. ОСОБА_3 на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору, Верховним Судом відхиляються, виходячи з наступного.

Відповідно до частин другої та третьої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 08 лютого 2015 року), громадянам України, які призвані на строкову військову службу на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи (посади) та середньомісячного заробітку.

Згідно з абз. 2 статті 119 КЗпП України (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 08 лютого2015 року), працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «;Про альтернативну (невійськову) службу», «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

Таким чином, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.

Тому, вирішуючи питання щодо звільнення гр. ОСОБА_3 з займаної посади у зв'язку з призовом на строкову військову службу, відповідач повинен був керуватись частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», який закріплював збереження за позивачем займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не п. 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що п. 3 частини першої статті 36 КЗпП України зазнав відповідних змін лише з 11 червня 2015 року у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року № 433-VIII.

Відповідно до вищезазначеного закону п. 3 частини першої статті 36 КЗпП України викладений в новій редакції, відповідно до якої підставою для припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи і посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 119 КЗпПУкраїни (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року), за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада, а також їм компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві (в установі, організації), де вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За такого правового врегулювання, вірними є висновки судів попередніх інстанцій, що неузгодженість норм законодавства, а саме норм Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», який є спеціальним у правовідносинах щодо надання гарантій особам, призваним на строкову військову службу, та норм КЗпП України не може бути підставою позбавлення гр. ОСОБА_3 гарантованого державою права на збереження робочого місця та середньомісячного заробітку, а тому правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для  скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Армапром» залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                М.І. Смокович

Судді                                                                                          О.В. Білоус

http://yaizakon.com.ua