Обіцяти - ще не означає погасити заборгованість

Угода про наміри без волевиявлення сторін щодо надання їй статусу попереднього договору, не є підставою для відстрочки виконання судового рішення. Про це йдеться в постанові Верховного Суду від 15.02.2018.

До господарського суду звернувся банк з позовом про стягнення заборгованості з товариства. Суд постановив борг стягнути. Апеляційний суд цю позицію підтримав. Тоді суспільство подало заяву до суду, в якому просило відстрочити виконання судового рішення до 2020 року.

Цей термін товариство доводило тим, що зараз його фінансовий стан є незадовільним. Однак знайшовся інвестор, який виявив намір профінансувати товариство, тому до 2020 року воно розраховує відновити свою платоспроможність.

Відповідні наміри інвестора були відображені в угоді, яку товариство додало до заяви в суд.

Суд першої інстанції, а потім і апеляційний суд дозволили боржнику розрахуватися з кредитором в 2020 році. Але сам кредитор, вважаючи таку відстрочку неприйнятною, поскаржився до Касаційного господарського суду в складі ВС.

У постанові № 910/11358/16 КХС ВС зазначив: судами попередніх інстанцій не було надано оцінку угоди про наміри в контексті положень ч. 4 ст. 635 Цивільного кодексу. Для того щоб договір про наміри мав обов'язковий характер, в ньому повинна бути прямо передбачена воля сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Однак суди не досліджували угоду про наміри щодо наявності в ньому умов для надання йому сили попереднього договору. Тому висновок про бажання інвестора погасити заборгованість боржника є передчасним.

Детальніше: http://zib.com.ua/ru/131956-obeschat_...