Велика трансформація

Українська енергетика переживає великі зміни, які в разі успіху вже за кілька років здатні позбавити її небезпечної залежності від зовнішніх постачальників.

Реформа енергетичного сектору країни, попри всю свою вимушеність, повільність і фрагментарність, уже привела до кардинальних змін у секторі. Найважче просувається в частині, що покликана змінити внутрішні правила гри, покласти край монополізму й відкрити шлях для конкуренції дедалі більшій кількості реально незалежних одна від одної компаній. А відтак підвищити якість обслуговування споживачів та ускладнити отримання постачальниками надприбутків. Виведення цін на ринковий рівень та припинення їх регулювання, як і подолання залежності від зовнішніх постачальників-монополістів, може лише сформувати передумови для цієї найважливішої складової змін, яка й має гарантувати основні переваги від реформи звичайним українцям.   

На шляху до газової самодостатності

Тривалий час зміцнення енергобезпеки України пов’язувалося з диверсифікацією джерел імпорту блакитного палива. Однак виявилося, що вирішить проблему кардинальне зменшення його споживання. У 2015 році воно становило вже лише 33,7 млрд м³, внутрішній видобуток — 19,9 млрд м³, тож рівень самозабезпечення сягнув 59%. Насправді навіть більше, адже значні обсяги спожитого газу використовуються для забезпечення транзиту російського палива до ЄС українською ГТС і не можуть вважатися власне внутрішніми потребами.

Як бачимо, для забезпечення внутрішнього ринку торік бракувало 13,8 млрд м³ (хоч імпортовано «про запас» було 16,45 млрд м³). А пропускна спроможність за словацьким і польським маршрутом, які успішно використовуються для закупівлі газу в ЄС, становить понад 15 млрд м³ на рік. Тобто її цілком достатньо, щоб забезпечити нинішні потреби України в блакитному паливі без закупівель у Росії.

Торішні закупівлі дали змогу сформувати суттєвий запас міцності на перспективу: на початок березня в сховищах містилося понад 10 млрд м³ — найбільший показник із 2011 року, попри те що споживання зараз у понад півтора раза менше. Якщо припустити, що споживання газу з березня по жовтень 2016-го буде на дещо нижчому рівні, ніж за аналогічний період 2015-го (15,1 млрд м³), то очікуваний за ці місяці внутрішній видобуток (13,5 млрд м³) має перекрити чи не все споживання. А отже, майже весь обсяг закупівель на європейському ринку можна спрямувати на поповнення сховищ. В умовах низьких цін на ньому та насиченості газом у теплу пору року може йтися й про 8–10 млрд м³ за відповідних вісім місяців (звісно, якщо потужності використовуватимуться на повну, а не в режимі чверті потужностей, як це з незрозумілих причин відбувається з перших днів березня).

Цього достатньо, щоб увійти в наступний опалювальний сезон із запасами, що будуть не нижчими від тих, які ми мали на початку поточного, та обійтися без закупівель палива в Росії. Понад те, є всі підстави сподіватися й на подальше зростання частки внутрішнього видобутку в забезпеченні газових потреб.

ВИЯВИЛОСЯ, ЩО КАРДИНАЛЬНО ПРОБЛЕМУ ГАЗОВОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ ВИРІШИТЬ НЕ ТАК ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ІМПОРТУ, ЯК РІЗКЕ ЗМЕНШЕННЯ СПОЖИВАННЯ

З одного боку, відповідна перспектива ґрунтується на сталій тенденції до нарощування видобутку приватними компаніями, частка яких на ринку динамічно зростає і вже зараз є досить високою, щоб впливати на загальний баланс навіть в умовах падіння видобутку державними компаніями (див. «Ефект ринкових цін»). Так, якщо 2015 року видобуток Нафтогазу зменшувався (на 823 млн м³) все ще швидше, ніж зростав у приватних компаній (на 553 млн м³), то останнім часом відбувся закономірний злам через випереджаюче зростання видобутку приватними компаніями: у січні 2015-го порівняно з аналогічним місяцем 2016-го вони додали 69 млн м³, а мінус видобутку Нафтогазом становив лише 34 млн м³.

Причому особливо стрімко зростає вага на газовому ринку ДТЕК Ріната Ахметова — закономірності олігархічної моделі економіки працюють. ПрАТ «Нафтогазвидобування», газовий підрозділ ДТЕК, наростило у 2015 році видобуток мало не вдвічі — з 0,75 млрд м³ у 2014-му до 1,3 млрд м³ у 2015-му — і далі тримає відповідний темп: у січні 2016-го його видобуток перевищив 125,5 млн м3. Тож уже незабаром ДТЕК може подолати позначку 10% загальноукраїнського видобутку та 40% видобутку приватними компаніями, ставши ключовим гравцем уже не лише вугільного та електроенергетичного ринку, а й газового.

З другого боку, підвищення до ринкового рівня цін на газ і вдосконалення механізму субсидій (які поки що сприяють марнотратству у використанні палива) мають у найближчі роки простимулювати подальше зменшення споживання блакитного палива в країні. З 1 березня 2016-го ціни для комерційних споживачів на газ становлять від 7,34 грн до 8,39 грн за м³. Тобто в процесі їх вирівнювання для всіх категорій споживачів, яке має завершитися 2017 року, тарифам для ТКЕ (3 грн/м³) і населення (3,6 грн/м³ за пільгового споживання до 1,2 тис. м³/рік) є куди зростати. І черговий етап, за словами прем’єр-міністра, буде вже з 1 квітня 2016-го (за інформацією НКРЕКП, пільгова ціна для населення може підвищитися з 3,6 грн до 5,5 грн за 1 м³).

Так само можна очікувати й підвищення цін на газ для ТКЕ, які цього сезону особливо його марнували, змушуючи людей опалювати вулицю через надмірно високі температури у квартирах. Однак тут не обійтися без державного втручання: споживачі тепла ніяк не можуть вплинути на монополістів для зменшення споживання палива. Понад те, ТКЕ зацікавлені в надмірному споживанні, щоб в умовах оплати на основі даних дедалі поширеніших теплових лічильників мати змогу виставляти якомога більші рахунки.

Однак у разі успішного вирішення проблеми ТКЕ та припинення марнотратства завдяки реформуванню механізму субсидій для населення є всі підстави очікувати, що вже за кілька років дві спрямовані одна до одної тенденції — нарощування внутрішнього видобутку газу на 10–15% (до 22–23 млрд м³) та зменшення принаймні на ті ж таки 10–15% його споживання (до 28–30 млрд м³) — здатні підвищити рівень самозабезпечення України блакитним паливом із нинішніх 60–65% до 75–80%. А отже, і знизити потребу в його імпорті до щонайбільше 5–7 млрд м³ за рік проти 35–40 млрд м³, які країні доводилося купувати ще не так давно (див. «На шляху до самозабезпечення»).

Наразі описаний шлях бачиться найреалістичнішим і найдієвішим запобіжником від загрози якщо не цілковитого припинення, то принаймні різкого зменшення транзиту російського газу українською ГТС із 2020 року, коли спливе термін нинішніх конт­рактів. Адже навіть різке обмеження (не кажучи вже про менш імовірне повне припинення) транзиту російського палива територією України здатне ускладнити й зробити значно дорожчою і закупівлю палива в ЄС. Якби потреба збереглася в нинішніх розмірах, це потребувало б уже не заміщення, а фізичного транспортування з віддалених європейських хабів.

Головний ризик зростанню самозабезпечення — потенційне зниження цін на імпортний газ до $150 за 1 м³ і нижче. Це зменшило б різницю між цінами на блакитне паливо для промисловості країн із великим внутрішнім видобутком (як-от Росія чи її сателіти) й країн-імпортерів, а відтак могло б стимулювати українські енергомісткі виробництва до нарощення випуску продукції.

Електроенергетика

У той час як залежність від поставок російського газу поволі долається, на перший план виходить проблема залежності від Росії в електроенергетиці, до того ж як атомній, так і тепловій. У 2015 році Україна імпортувала паливних збірок для АЕС на $643,6 млн, при цьому майже 95% їх було закуплено в російського атомного монополіста «Росатом» (на $610,9 млн) і лише 5% ($32,7 млн) — у шведської філії найбільшої у світі атомноенергетичної ТНК Westinghouse.

Залежність Енергоатома від Росатома перетворюється на ключову проблему української енергобезпеки. Адже на тлі 35–40% залежності від імпорту газу та менш ніж 20% — від поставок із Росії ми маємо 100% залежність від імпорту атомного палива, зокрема 95% залежність від російської державної монополії. А частка Енергоатома у виробництві електроенергії в Україні становить близько 50%. Виходом із ситуації можуть бути лише нарощування принаймні до 50% частки палива для АЕС західних виробників (адже нинішні символічні обсяги на рівні 5% є лише імітацією диверсифікації) на першому етапі та будівництво в кооперації з ними власного заводу ядерного палива в середньостроковій перспективі.

Водночас висока залежність від поставок палива з Росії та окупованих нею районів Донецької та Луганської областей (ОРДіЛО) спостерігається й у виробників теплової електроенергії (ТЕС і ТЕЦ). У 2015 році, за даними Держстату, Україна імпортувала майже 1,9 млн т енергетичного вугілля на $157,5 млн, з яких із РФ — 0,94 млн т на $85,4 млн. Однак це лише верхівка айсберга залежності української теплової енергетики від ризикованих поставок ззовні. Адже в рази більші обсяги вугілля надходять з ОРДіЛО, що, як і поставки із РФ, цілковито залежать від доброї волі ворога.

Причому помітне явне лобіювання корупційних схем закупівлі вугілля в терористів. Попри дефіцит вугілля антрацитової групи в Україні та обґрунтовувану цим необхідність його закупівель у Росії та ОРДіЛО, виробництво на АЕС штучно стримується на користь дорожчої електроенергії ТЕС. І тенденція лише посилюється. Так, 2015-го виробництво на АЕС було на 0,9% (0,8 млрд кВт•год) меншим від показників 2014-го та на 3% (2,6 млрд кВт•год) порівняно з 2011-м. А в січні 2016-го вони виробили електроенергії вже на 5,2% менше, ніж у січні 2015‑го, тоді як ТЕС і ТЕЦ, навпаки, на 9,1% більше. При цьому загальний обсяг виробництва електроенергії в країні залишився приблизно на рівні січня 2015-го.

Основний аргумент на користь вугілля з окупованих територій — його нижча ціна (близько $45 за тонну, тоді як вугілля з ПАР коштує $70–75). Однак, купуючи його в ОРДіЛО, Україна лишає галузь уразливою до шантажу ворога та ще й фінансує війну проти себе. Інформація, яка надходить з окупованих територій, свідчить, що так чи інакше терористам врешті-решт дістається не менш як 20–25% вартості вугілля, яке постачається в Україну, через «податки» на його реалізацію та заробітні плати шахтарів, а також через роздрібну торгівлю, у якій вони витрачають ці зарплати.

При цьому в самій Україні загострюється проблема збуту вугілля газової групи. Його на підконтрольній території може видобуватися значно більше, ніж тепер, проте й видобуте нікуди подіти. Натомість модернізація бодай половини антрацитових енергоблоків для переходу на його споживання здатна як вирішити проблему збуту додаткових принаймні 10 млн т українського вугілля, так і покласти край залежності від ризикованих поставок із Росії та ОРДіЛО.

Проте процес саботується ось уже понад рік. Навіть у поки що державному Центренерго відповідна реконструкція розпочата лише на 2 із 10 блоків однієї Зміївської ТЕС. Це дасть можливість замістити менш як п’яту частину споживання вугілля антрацитової групи, яке в Україні не видобувається. Тим часом ДТЕК, найбільший споживач вугілля з окупованих територій, і не збирається цього робити, збуваючи вироблений із нього струм на енергоринок країни.

Переведення теплової енергетики на вугілля газової групи дало б друге дихання цьому важливому сектору української електроенергетики. Відкрило б їй шлях до аналогічної газовому сектору переорієнтації на внутрішній видобуток. І в такому вигляді зробило б незамінним інструментом балансування енергетичного ринку. Адже всі інші види електроенергії, попри те що кожна має свої переваги, не здатні різко збільшувати виробництво в періоди зростання потреби економіки в струмі під час пікових навантажень і зменшувати, коли спостерігається його надлишок. Таку проблему має не лише українська атомна, а й альтернативна енергетика: вітряні (ВЕС) та сонячні (СЕС) станції.

Останні, хоч і мають наразі незначні обсяги генерації струму, дуже стрімко зростають. Наприклад, виробництво струму на СЕС із 2011 по 2015 рік зросло в 13,3 раза, попри втрату кримських станцій, які в 2013-му забезпечували більш як половину загальноукраїнського виробництва електроенергії. ВЕС у 2015-му виробили в 11,5 раза більше електроенергії порівняно з 2011-м, хоча також втратили частку потужностей у Криму та на Донбасі. Поширення «зеленого» тарифу на сімейні СЕС і ВЕС, які продають електрику в мережу, створило мотивацію для активного встановлення їх у приватних домогосподарствах (чисельність зареєстрованих у 2015 році зросла майже в 12 разів, а обсяги виробленого струму — у 10 разів — до 0,41 млн кВт•год).

Утім, особливістю виробництва сонячної електроенергії є її нерівномірність. Наприклад, у червні — липні минулого року, у той час як улітку потреба в струмі менша, вони виробляли по 46–50 млн кВт•год електрики за місяць, а взимку, коли потреба, навпаки, дуже зростає, різко скорочують генерацію (наприклад, 10,8 млн кВт•год у січні 2016‑го). Виробництво ж на ВЕС ще менш стабільне: навіть упродовж однієї пори року його обсяг коливався більш як у півтора раза — від 54 млн кВт•год у липні до 88 млн кВт•год у серпні. І це не враховуючи коливання виробництва струму в різні години доби.

Джерело: http://tyzhden.ua/Economics/159902