Правоприменение или нормотворчество? Когда разъяснения высших судов подменяют закон
17.06.2015 299 0 0
«Неоднаково про однакове» або які рішення касаційного суду можуть бути надані для порівняння Верховному Суду України
Тривалий час правове регулювання діяльності Верховного Суду України (далі – ВСУ) скеровувалося до дедалі ефективнішого забезпечення ним єдності судової практики.
Функція забезпечення однакового застосування законодавства судами була прямо покладена на ВСУ у 2001 році з внесенням відповідних змін до Закону України «Про судоустрій» від 05.06.1981 р. № 2022-X.
Ці повноваження ВСУ набули конкретніших процесуальних форм після прийняття Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, яким були внесені зміни до Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. № 3018-III. Згідно цих змін ВСУ надано право перегляду справ у зв'язку з винятковими обставинами. Такий вид перегляду судових рішень передбачав їх «ревізію» з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону. При цьому примітно, що ці повноваження Верховного Суду не були передбачені в початковій редакції вказаного Закону, який був прийнятий всього двома роками раніше.
Слід відмітити, що робота ВСУ по забезпеченню єдності судової практики в той час мала, так би мовити, «локальний характер», адже правові висновки ВСУ, сформовані в ході перегляду рішень за винятковими обставинами, не визнавалися Законом обов’язковими при застосуванні судами відповідної норми в аналогічних спорах.
Функція ВСУ щодо забезпечення однакового застосування законодавства дістала подальшого розвитку після прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-VI, нормами якого до всіх процесуальних кодексів України було включено положення про те, що рішення Верховного Суду, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
Наведене положення зазнало певних правок з прийняттям Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. № 192-VIII, однак його суть залишилася незмінною.
Отже, починаючи з липня 2010 року, повноваження ВСУ по забезпеченню однакового застосування норм матеріального права України набули реального змісту, а вплив Верховного Суду на правозастосування в державі набув значно більшої ваги.
Однак, після спливу майже 5 років активної роботи ВСУ по перегляду судових рішень касаційних судів за новими правилами, виявляється, що сам Верховний Суд демонструє неоднакові підходи до цього питання.
Зокрема, серед різних судових палат ВСУ до сьогодні немає одностайного бачення, чи можуть бути предметом порівняння при розгляді відповідних заяв рішення касаційних судів, якими справа не була вирішена по суті, а натомість була направлена на новий розгляд до судів нижчих інстанцій.
При цьому, процесуальні кодекси, якими керуються судові палати ВСУ при вирішенні питання про перегляд судових рішень за правилами відповідного судочинства, на перший погляд, не створюють підґрунтя для різної практики оцінки порівнюваних рішень, адже передбачають однакові підстави для перегляду. До таких підстав в частині матеріального права віднесено неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (статті 355 ЦПК, 237 КАС, 111-16 ГПК України).
У свою чергу, в цих кодексах передбачені однакові вимоги і до заяв про перегляд рішень судів касаційних інстанцій (статті 357 ЦПК, 239 КАС, 111-18 ГПК України), і до підстав для відмови у задоволенні таких заяв (статті 360-5 ЦПК, 244 КАС, 111-26 ГПК України).
При цьому ми не торкаємося даного питання в кримінальному процесі, оскільки його регламентація у КПК України має свої особливості.
Таким чином, жоден з кодексів – ЦПК, КАС та ГПК України – не висуває особливих вимог до змісту судових рішень касаційних судів, які можуть бути надані для порівняння Верховному Суду на підтвердження факту неоднакового застосування однієї і тієї ж норми матеріального права. Зокрема, в цих кодексах відсутні обмеження щодо надання ВСУ разом із відповідною заявою лише остаточних рішень і забороною прийняття для порівняння тих рішень, якими справи були направлені на новий розгляд.
Проте, як зазначалося, підходи до вирішення цього питання різними судовими палатами ВСУ – не однакові.
Так, судова палата в адміністративних справах ВСУ займає позицію, за якої судове рішення, що не розв'язує спір по суті, а скасовує рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до судів нижчих інстанцій, не може слугувати підтвердженням неоднакового застосування норм матеріального права.
Такий підхід знаходить свій прояв як при розгляді справ по суті (справи, раніше допущені до провадження у ВСУ Вищим адміністративним судом України), так і при вирішенні питання про допуск справ до провадження самим ВСУ (після набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»).
Зокрема, в ухвалах від 28.04.2015 р. (справи № № 21-263а15, 21-795а15, 21-759а15; 21-624а15), від 27.04.2015 р. (справа № 21-716а15) та ін. ВСУ зазначив, що вказана вище категорія судових рішень судів касаційної інстанції не може давати підстав для допуску справи до провадження та перегляду її Верховним Судом.
Таку ж позицію ВСУ продемонстрував і в постановах від 28.04.2015 р. (справа № 21-163а15), від 21.04.2015 р. (справа № 21-130а15), від 07.04.2015 р. (справа № 21-104а15) та ін.
Показовим є обґрунтування відмови в допуску справи в ухвалі від 28.04.2015 р., де ВСУ зазначив: «Проте судове рішення, на яке заявник посилається як на підставу для перегляду ухвали касаційного суду від 20 січня 2015 року, не можна вважати таким, що дає підстави для допуску справи до провадження та перегляду її Верховним Судом України, оскільки Вищий адміністративний суд України своєю ухвалою скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, застосування норм матеріального права, для розв'язання спору по суті, не відбулося» (виділено Авт.; справа № 21-545а15).
У свою чергу, судова палата в господарських справах ВСУ дотримується такої ж позиції, що підтверджується ухвалою від 28.04.2015 р. (справа № 3-135г15), а також постановами від 15.04.2015 р. (справа № 3-45гс15), від 08.04.2015 р. (справа № 3-40гс15) та від 15.01.2015 р. (справа № 3-205гс14).
В той же час, судова палата у цивільних справах ВСУ займає протилежну позицію, згідно якої предметом порівняння можуть бути не лише рішення касаційних судів про остаточне вирішення спору, а й про направлення справи на новий розгляд.
Так, у своїй постанові від 22.04.2015 р. дана палата ВСУ сформулювала правову позицію про правильне застосування статті 28 Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 11.02.1998 р. № 113/98-ВР (справа № 6-79цс15). При цьому, предметом порівняння у цій ній була ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 22.05.2013 р., якою судове рішення про відмову в задоволенні позову було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ця ж ухвала ВССУ від 22.05.2013 р. була предметом порівняння у іншій постанові ВСУ від 22.04.2015 р. (справа № 6-60цс15).
У постанові від 11.03.2015 р. ВСУ сформулював правову позицію щодо правильного застосування ст. 259 ЦК України, взявши до порівняння ухвалу ВССУ від 18.12.2013 р., якою скасовано рішення апеляційного суду та передано справу на новий розгляд до цього суду (справа № 6-16цс15).
У постанові ВСУ від 28.01.2015 р., роблячи висновок про правильне застосування статей 57, 60, 74, 93, 97 СК України, Верховний Суд взяв до порівняння ухвалу ВССУ від 09.07.2014 р., якою судові рішення були скасовані в оскаржуваній частині з направленням справи на новий розгляд (справа № 6-230цс14).
Крім цього, у постановах від 18.03.2015 р. (справа № 6-34цс15) та від 25.02.2015 р. (справа № 6-235цс14) судовою палатою у цивільних справах ВСУ також не було висловлено тверджень про неможливість прийняття до порівняння ухвал ВССУ від 13.06.2012 р. та від 29.01.2014 р. відповідно, а в задоволенні заяв було відмовлено з інших причин.
При цьому цікавим є підхід ВСУ, який продемонстровано на спільному засіданні судових палат у цивільних та адміністративних справах 15.04.2015 р., на якому було прийнято постанову по справі № 6-220цс14. Зокрема, серед інших судових рішень касаційних судів, предметом порівняння у цьому випадку була ухвала ВССУ від 16.07.2014 р. у справі за позовом вкладника до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та ПАТ «Банк «Таврика», якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій, а справу направлено на новий розгляд. Відмовляючи в задоволенні заяви, ВСУ вказав, що порівнювані судові рішення ухвалені за різних фактичних обставин. При цьому, той факт, що ухвалою ВССУ, яка надана для порівняння, справу передано на новий розгляд – не було покладено в основу згаданої постанови ВСУ.
Таким чином, викладене свідчить, що серед практики різних судових палат ВСУ наявний неоднаковий підхід до прийняття для порівняння судових рішень. І хоча при цьому, з формальної точки зору, відповідні судові палати Верховного Суду керуються правилами різних процесуальних кодексів, однак, за своїм змістом та сутністю, їх норми є ідентичними.
Відтак, наведена вище ситуація демонструє неузгодженість в роботі ВСУ з цього принципово важливого питання. Фактично, судові палати в адміністративних та господарських справах ВСУ встановили для себе не закріплене в законі правило про те, що приймати для порівняння можна лише рішення, якими спір вирішено по суті, та не можна приймати рішення, якими справу направлено на новий розгляд.
Отже, практика цих судових палат ВСУ дозволяє говорити про фактичну підміну самого закону широким його трактуванням.
На наш погляд, такий підхід є помилковим, оскільки надання Верховному Суду для порівняння «неостаточних» судових рішень не протирічить вимогам КАС та ГПК України. Це, зокрема, стосується рішень, в яких касаційний суд при направленні справи на новий розгляд з визначених законом підстав при цьому також виявив порушення норм матеріального права та навів власний правовий висновок з цього приводу. Очевидно, що в таких випадках касаційний суд здійснює акт правозастосування, який може бути предметом оцінки зі сторони ВСУ.
У свою чергу, описана вище практика судової палати в цивільних справах ВСУ, на нашу думку, повністю узгоджується зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., що гарантує право на справедливий суд. При цьому, слід пам’ятати, що протиправні відмови у доступі до правосуддя стали причиною винесення великої кількості рішень Європейського суду з прав людини, в тому числі і проти держави Україна.
Разом з тим, можна погодитися з позицією ВСУ про відмову в допуску справ до провадження у тих випадках, коли касаційний суд при направленні справи на новий розгляд не робив жодного остаточного висновку щодо правильного застосування норм матеріального права.
Викладене вище дозволяє дійти висновку про те, що підхід ВСУ до прийняття для порівняння судових рішень повинен бути більш гнучким та уніфікованим, а існуюча ситуація не сприяє єдності судової практики та потребує вирішення на найвищому рівні.
Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/blogs_art...
Комментарии к материалу